В розкритії вікна
Вривається вітер...
Затишок тихий,-
Сполохавши квіти.
Розтріпані штори
Його так чекали –
І тихо з ним
Щоночі зітхали...

І буде знов день!...
Ні - не той, що тепер,-
Він уже вмер.

Дріб’ящить по вікнах день.
День, мілких краплинок,
Павуки десь по кутках, лагодять щілини,-
Стомлений ходою, все тьохкає годинник;
- сьогодні, я померла....,
і ніби..., наче...?, вчора...-
...пожухлі дикі рози,
так ніяково пахли –
і все ворошать спокій
чийогось тіла пальці,
шукаючи найкращу.-
та де були раніше...?
Кому віддали ласку?
Я так на їх чекала...,
а ненависним квітам
дісталась, вся та ніжність,
що його пальці мали.
А як же я...?...
НЕВДЯЧНІ!
Вони так само мертві..!.
І наче, нас ховали,
і ніби я спочила.....
насправді я ж скубала, на мертвій качці пір’я.

В розкритії вікна
Вривається вітер...
Затишок тихий,-
Сполохавши квіти.
Розтріпані штори
Його так чекали –
І тихо з ним
Щоночі зітхали.

Надімною вже було, безліч рваних квітів,
По засохлих пелюстках дріб’ящав,
День мілких краплинок,
Бубонів із вітром він, десь у верховітті,
Наче й трави колихав, приторним туманом.
- По мені, той торішній ранок,
запалив свої свічки,
і злетів з фіранок.
Бо не зчулася в ночі,
як життя скінчилось,-
адже всі мої пісні з вечора наснились.
Бо тобі, вони гучні, не запали в душу –
і лишили по собі, тільки з тіла мушлю –
...бо тобі мої пісні, так і не наснились –
і закутавши в рядки,
Смерть мене сповила,
загойдала у труні – тихо примовляла...
і таки, моїй душі, спокій дарувала.

В розкритії вікна
Вривається вітер...
Затишок тихий,-
Сполохавши квіти.
Розтріпані штори
Його так чекали –
І тихо з ним,
...щоночі ...
А з каменю тесаним брилам – НАЧХАТИ.